Ідуть дощі, немов прочани,
Лягає небо на горби.
Така спокійна і незнана
Ця осінь видалась тобі.
Нема ні темряви, ні світла,
І самота — не самота,
Неначе павутинка світу
Над головою проліта.
І ти покірними губами
Повторюєш слова прості,
А вже під вічними горбами
Твої прочани золоті.
І все настільки невагомо,
Що вже тебе не полиша
Та тиха невимовна втома,
Коли вертається душа…
