Лишаймо на потім плачі і роз’ятрені рани.
Вже скоро й під нами сіпнеться дорога руда.
Ми ще молоді, як під вербами сиві тумани.
Ми ще неспокійні, як вільна весняна вода.
Шикується людство, і кряче над стернями голод,
Та поки у грудях гуде вогняна перезва,
Нам правда зриває класично поставлений голос
І сказане слово на людях очей не хова.
Застогнуть вітри, у Дніпро посуваючи кручі,
І, може, востаннє побачимо чайку здаля…
Лишаймо на потім усе, що колись неминуче,
Бо вже сатаніють під нами вода і земля!
Вертаймось додому. Словами крізь сльози — додому.
Нев’янучим болем — у мову глуху і пісну.
Нам випала доля, освячена голосом грому,
Обпалена чорним, сліпучим вогнем полину.
