Не пожив, не відбув, не відбувся,
не стався собою.
Написав і затявся. Заплакав,
але написав,
Так, як падав у безвість хмільною
усім головою,
Як ножа поховав, а тоді ще й коня напував.
І не охляп, а босо, цілуючи
очі й копита,
Промовляючи — коню мій, коню,
це ти або я —
Прокидався і знав, що не вбити
і не зупинити,
Що ніколи, ніде і нічого
нема й не спиня.
І не станеться.
Боже, навіщо оті гнойовища,
Два дахи над плечима
і вкотре схололі світи,
Як однаково — нижче воно
чи воно тобі вище,
Як нарешті мовчиш, але йдеш,
бо не вмієш не йти.
- Наступний вірш → Павло Гірник – Позбулась радості земля
- Попередній вірш → Павло Гірник – Якось не так воно, Боже
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші