Про це нагадають долоні. І скроні.
Таке не примариться в сні.
…Орали город мій знесилені коні
І падали в борозні.
Над ними знущався батіг і погонич:
— Гаття, вороні, гат-тя! —
Крилами поле орали коні,
Які обтяло життя.
Чи ти вгамуєшся, ситий світе,
Чи зійде віще зерно,
Чи допоможе мені злетіти
Крилате, але — ярмо?!
Бо той погонич, і кінь, і крила —
Це все моє і в мені.
Гаття, мої коні. Гат-тя, мої милі!
І падаю в борозні…
