Осiнньої ночi прийшли i на покутi сiли.
I ворон ходив коло вiкон, i вже не минувся.
Ти став перед ними. Спитав, що потрiбно їм?
— Сили!
Лише сполотнiв i чогось на вiкно озирнувся.
Не тяжко, не вiльно, а так собi — наче на страту.
I що б не було, але бiльше чекати не мусиш.
I що говорити, кого i навiщо питати?
Та вдруге ти їх запитав, i промовили:
— Душу!
Якої вам сили, якої душi? — Одягнувся.
— Чи я завинив, що вам гiрко на свiтi живеться?
Дивились вони i мовчали. Один посмiхнувся.
I втрете ти їх запитав, i промовили:
— Серця!
Що ж, час i в дорогу. Уже i тобi засвiтало.
Стоїш серед хати, як стовп непрозорого диму.
Що встиг, що надбав, що надумав — дмухни, i не стало.
Але не просив, а спокiйно промовив:
— Ходiмо.
Ходiмо, братове! Чекає осiння дорога.
Холодна трава i самотня зоря над горою.
Як пiзно збагнулось, що нас не багато, а много,
I кожному з нас дарувалась освячена зброя.
Ти де її втратив? Вiдколи вона зледачiла
В двобоях з чарками, макiтрами i галушками?
Оце була доля, i воля, i слава, i сила.
Нiчого немає. Лишилися туга i камiнь.
Мовчатиме серце. Душа проклене тебе тричi.
Ти сам сатанiтимеш, пекло збудуєш у храмi.
Але i по тебе прийдуть — зазирнути у вiчi.
I що їм покажеш, крiм виразок, гною i шрамiв?
Бо кожна хвилина — ти чуєш?! — назавжди остання.
Бо кожен твiй вчинок назавжди вкарбований в небо.
Спитають, — спитають! — за все. Подарують кохання.
А ти не заплачеш — не зможеш. Промовиш: — Не треба.
Гуляй, запивай, забувай — бо нiчого не мусиш.
Усе роздавай — до останнього клаптика диму.
Бо якось прийдуть уночi i спитають про душу.
Ну що ж — одягнись. Посмiхнись. Помолися.
— Ходiмо.
