Піскуваті часи злютувалися в стомлені мури.
Золоті голоси розтеклись, як солодке вино.
Не ламай свого слова, моя божевільна зажуро,
Чи молитва, чи зрада, чи воля — тобі все одно.
Відпускай навмання те, що досі тримало на світі.
Посміхайся землі, віддавай свої щирі борги.
Павутинко життя на осінньому сивому вітрі,
Що тобі колотнечі, і підступи, і вороги?
Ти вже нині не звідси. Ти вийшов з людської домівки,
Залишивши комусь і хлібину, і сіль, і ключі…
І махнула тобі на прощання відчахнута гілка.
І заснула сова на плечі при останній свічі.
