Йшов уночі. Здалося — по війні.
І вітер, вітер! Сльози скліють в оці.
Зоглядівся — в шинелі, босий… Що це?
І речмішок солдатський на спині.
Хтось плаче вголос. Дівчина, вдова?
І тут вогонь! На сто віків би стало.
Жінки біжать навстріч. Одна упала.
“Жива! — кричить. — Ой, Павле, я жива!”
…В селі співали. Хтось виводив тонко,
І коники озвалися — живі! —
Коли вона виймала похоронки
І клала обережно на траві.
— Дмитро? — питав за діда.
— Ні,— зітхнула.
— Андрій? Микола? —
Мовила: — Прости
І краще не питай, бо те минуло…
— Чия ж то смерть?
— Лишився, хлопче, ти…
