По війні. По сваволі.
По тому, як скрес,
І на людях снігами засунув,
Маю ниточку
з латки тутешніх небес
І блакить нетутешнього суму.
Бавив, бавився, збавив,
питав-напитав,
Бо не перший, останній у мові.
Бо — не звідти й туди,
а з пітьми і заграв,
І усіх, що не мали любові.
А жаби теревенять.
А сурми мовчать.
А тумани стоять, як дівчата.
І вертаюсь додому, неначе з прочан.
І по досі не вмію мовчати.
