Поїздам, що ідуть,
так ідуть, що собі ремигають,
Де ти спав сам на сам на своєму
чужому плечі,
Засвітися на мить,
як порожня зоря понад гаєм,
Заспівай собі сам,
як здуріла сова уночі.
З каяття, із покути,
з останнього лютого слова
Постають небеса, під якими
тобі перейти.
Просто йдеш не додому, а в ніч,
і отак безголово,
Наче вже не впізнаєш ніколи —
це ти чи не ти.
- Наступний вірш → Павло Гірник – Пощо тобі ці клопоти й марноти
- Попередній вірш → Павло Гірник – Кому оце віддати, присвятити
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші