Спогад про зустріч з кобзарями в Ірпінському будинку творчості
— Ірпінь, синичко? —
Так. І сум, і ліс,
І небо, і дорога — все те саме.
Ті ж електрички розітнуть навскіс
Охриплими людськими голосами
Зимову ніч…
Згадати на порі
Свинцеву тишу, що стискала груди,
Коли ще тільки вмовкли кобзарі,
А ми вже бігли плакати між люди.
Така стара, замацана печаль!
Чого болиш, як сповідати мусиш?
Навчи терпіння, тільки не навчай
Отак знічев’я вивертати душу!
— Ірпінь, синичко? —
Так, святий Ірпінь,
Де просто в небо йшли собі музики,
Де ми, такі ж уперті й несліпі,
Прощалися і знали, що навіки.
