Старовинна баладо, висока свіче воскова,
Освіти на сьогодні слова, зворуши не до ладу.
Не подужає серця колишня печаль вікова.
Але й серце не здужає смутку, баладо.
Не уява, а так, засвідомо забута жура, —
Що вертаю додому — доріг вже не треба нікуди,—
А захмарений всесвіт старенький димар підпира,
А під ним уже хати нема і не буде.
Відкіля оцей спомин? Чому полотніє душа?
Прощавайте, кобзарю, ще трохи годують за пісню?
Нащо Вам ця громада, що нікуди сама не руша —
І пісень вистача, і героїв завізно.
Не співайте ніколи, що доля звела Вас на пси.
Півзабута балада єднає століття між нами —
Все про тих ворогів, що беруть кобзарів на списи,
Як шляхи козаків поростуть бур’янами…
