Стоять солом’яні дими,
Прошиті ниткою морозу.
А далі — урвище пітьми
І небо, сиве од лейкозу.
Це ти. Це я.
Це нас обох
Сваволя визнала за вимір.
Ти — Київ.
Але я — Стрибог,
Якого зрікся Володимир.
Пощо твій мед, як гине рій,
Коли ти сам на відстань бритви…
Твій голос рідний — і не свій.
Слова страшні — і не молитва.
