Павло Гірник – Стоять твої світи: Вірш

Стоять твої світи,
говорять між собою.
Дорога полягла —
ідеш на голоси.
За обрій самоти,
за небо над юрбою
Вдивляйся, чоловіче, і кайся.
І проси
Не того, що дають,
аби тебе продати,
Не того, що болить,
що відчай приклика.
Або іди у сни, і поспитай, де мати,
Або танцюй і далі
в безодні гопака.
А стільки за літа
понабігало втоми,
Що як не мжичка сіє,
то вітер і сльота.
Слова втрачають зміст.
Вони вже невагомі.
І тіло як не пнеться —
душа не відліта.
То як воно тобі —
коли в самому пекло,
Де все твоє добро скипає,
як смола?
Не спокою проси —
аби хоч ледь затерпло,
Щоб вирви
й попелища завія замела.
Твоїх шалених днів
обвуглені знамена,
Твоїх урочих днів
клейноди й хоругви…
Але приходять сни
і дивляться на мене,
А я стою і плачу з дурної голови.