Така благенька долі волосінь.
Такий нещадний дотик до сваволі.
Нема тобі ні сліз, ні голосінь,
Є тільки шлях повз верби охололі.
Вдивляєшся. Поцінюєш. Мовчиш.
Торочиш німб, скликаєш поторочі.
Вже майже світ, в якому майже сич,
Який собі кричатиме щоночі.
Або іди, або спини часи.
Або віддай, або тримай, як зброю.
Ви, владні й полохливі голоси,
Постаньте, як трава, перед собою!
