Тарасові Федюку
То хай би друзі не приїхали,
Бо з ворогами рада є.
А ці сидять собі, як віхола,
І теревенять про своє.
Бо не круті, а так покручені,
Як те коріння вікове.
На палець намотає кучері
І рве собі, і душу рве.
Якась орда, коли збираються.
Усі — провісники німі.
Сміються, плачуть, напиваються,
І всі самотні і самі.
Комусь вже свічечку задмухує,
Комусь вже — мандрівним дяком,
Але і кухлями, і вухами
Усі в тарілці з будяком.
Все перейде, переголоситься,
Аби не жити крадькома.
Прийшли ви з перами і косами,
На вас і забуття нема!
Рукою доторкнутись голосу.
Борги віддати навісні.
Назвуть вас, хлопці, згодом совістю,
Бо ви прекрасні і дурні.
У вас і свято стане буднями,
Як мірка болю чи вівса.
Такі ви є. Такі ви людоньки,
Які долають небеса.
