То потім — і село, і люди,
І борони, і відведи.
Відбуду, буду, перебуду
Хоч на ковточечку води.
І не вода, а вже нічого —
Самі слова, самі пісні
Про тих, що позичали Богу
І дарували сатані.
Навіщо, кажете?
Ходімо,
Повз тих, які вже відійшли,
Але хоч грюкнули дверима
В обличчя власної пітьми!
… Така свята і безголова.
Таке пустельне і німе.
І — за плечима — голос мови,
Яка не кривдила мене.
