І Україна очі в очі
Стоїть зі свічкою в руці…
Тобі судилось навіть не сивіти,
А проминати те, що не мина.
Ти брав по-парубоцькому
трембіти.
Ти чув, як глухне
нарвана струна.
Бо їй, струні, так легко
у зажурі,
Так вільно й божевільно,
хоч заріж.
Та й що казати?
Гетьманують джури,
Що не на себе переймали ніж.
Їм чорно — пожалій.
Тобі не темно,
Що надбано — усе на
вітряки.
Над попелищем, як твої знамена,
Гойдаються терни і будяки.
І вже не сам,
а сам із самотою,
І все одно — живи чи не
живи.
Солом’яною вкотре головою
Отам, де не буває голови.
Не літні — позалітні,
позавбиті,
Плече в плече, де сліпає сова.
А верхи у світи —
і наче влиті.
Цілуйте клямку.
Клямка вікова.
