Той білий-білий світ, який не перейду,
Ту дівчину, яка немислима без нього,
Вертаю самоті, як зірку молоду,
Як стомлену ходу відлуння мовчазного.
І цнота, і тепло, і трішечки весни
Задмухали вікно, на потім залишили
Передчуття гріха, передчуття вини,
І болісну сльозу, і ненависть безсилу.
І падає душа у стоптану траву,
А ти її малюй на білому обрусі —
Прокушені вуста і зламану брову,
Відьмацьку сивину і золото у вусі.
Це кров. Це дикий степ. Це воля і пітьма.
Це доля крижана і попіл на обличчі.
Це білий-білий світ, якого вже нема.
І дівчина, яку ніколи не покличу.
