Всіх приймає земля, а от неба не сходиш босоніж,
І у клунок тугий не зав’яжеш, аби в чужині,
Наче хлібом святим, і поділишся, й добре посолиш,
І на потім залишиш не тільки собі і мені.
Потім?
Потім сади, здичавілі без пилки й сокири,
Потім довге мовчання, зима, потім знову зима,
Потім ті, хто рятують, не маючи справжньої віри,
І дорога, що поруч з тобою назавжди сама.
Небо добре моє, не шукай себе в цій колотнечі,
Не спини, не зневаж, а даруй мені йти, як іду,
Не тому, що затявся чи звик, не для слави чи втечі —
Часом навіть весільні лелеки віщують біду.
