Випадає щодня прибиратися,
наче на свято.
Випадає співати на людях —
сумна не сумна —
Про дорогу, яка собі є і не буде питати,
Звідкіля ти, козаче, війна тобі чи
не війна.
Вже отак тобі так, що нікому
нічого не мусиш.
На хвилинку прийшов, привітався
і впав, як усі.
Напитав собі тіло, і тричі покликану душу,
І те небо, в якому вже час потойбічній росі.
Де нарешті вже можна
розбігтися і полетіти,
А тоді, забуваючи мову, себе віднайти.
Виглядати, чи вже повертаються стомлені діти
З тих порожніх світів, де не буде й тобі гіркоти.
Де не треба знічев’я нікого ніколи
любити,
Посміхатись крізь сльози снігам,
небесам і лісам.
Де однаково — жити, писати, кохати чи вбити.
Коли сам собі сам — і радієш,
бо сам собі сам.
