Вже сива, а сама.
За пазухою тлусто,
А голос цебенить, як з рани
з-під ребра.
Чи ти мені в очах
стоятимеш, як пустка,
Чи пусткою стоїть
оте, що обира?
Чужі і не чужі, натомлені собою,
Такі, яких немає, бо зовсім не такі,
Розбили свої стіни своєю головою
І впали головою в діряві
подушки.
Це не залізний тік,
тут краю вже не видно,
Тобі вже не змагатись,
тобі вже — не біда.
А за вікном — калина,
якій не буде кривдно,
Що просто так столочить
і промайне орда.
Зведешся з попелищ сама
як попелище,
Усіх нас обцілуєш, хоч губи —
неживі.
Тобі ще заспівають, тобі вже
не засвищуть,
Тобі заприсягнуться у пустці
на крові.
