Знову стіна. І світлина, яка на стіні.
І голоси, у яких ти себе не відтужиш.
Знову самі порохи, що тобі неземні —
Ті, що сідають, назавжди сідають на душу.
Перевертаєш себе у могилах батьків.
Зброю ховаєш, яка не буває запізна.
Мав би коня, а не маєш —
хіба що батіг,
Колесо, що для гнізда, і обручку залізну.
Попіл з туману. Одвічні світи потерух.
Згіркли меди, які серце поволі спиває.
Просто така висота, що сахається дух —
Мати колиску гойда і відлуння співає.
