Зоре моя полохлива, багаття святе,
Мово посмертна, яка буде ще мовчазніша,
От і спливає відлуння твоє золоте,
Наче купальські вінки у незайманій тиші.
От хіба гук напропаще зужитого дня .
От хіба знов пееркати і свічі над ними.
Сієтьс яз неба пісок, що сичить навмання, —
Той, що вікам иховаєж хрести і руїни.
Краяний хліб мій твоїм знахабнілим ножем.
Виссана міць, оббіловано душу кленову.
І не хитнеться розпрокляте слово чуже,
Вбите по саму колодочку в зранену мову.
Зірка впаде, і востаннє багаття війне.
Мова посмертна уже мовчазніша від тиші —
Тої, що всіх поховає, якщо не мине,
Тої, з якої народяться
душі і вірші.
