Спіткнувся мій кінь об списи. Помиратиму в полі,
Сорочка на грудях кривавим огнем зайнялася.
Підходь, яничаре, не бійся. Ти важив на долю.
Он коник лежить і кривуля, що кров’ю впилася.
І сам не подужаю встати, а тільки дивлюся
Крізь очі незмигні на поле, де смерть застеляє
Тесові столи і скликає гостей до матусі…
Востаннє співаю до сонця, що крук затуляє.
Ще чув — татарове замлілих коней відпувають.
Лягло товариство, і я помиратиму нині.
Вовки поховають мене, а вітри відспівають
У дикому полі, якого нема на Вкраїні.
