П’є у Ганни самогонку бригадир.
— Я,— говорить,— не плямую свій мундир.
Хоч по чарці пропускаю і щодня,
А ти бачила, щоб був я, як свиня?
Я ні разу ще до того не дотяг,
Щоб у мене аж двоїлося в очах.
Он стоїть у тебе кіт біля дверей.
В нього ж двоє, а не четверо очей.
Господиня нишком сплюнула убік,
Посміхнулась: — Ти хороший чоловік.
Тільки,— каже,— щось ти плутаєш з котом.
Він до тебе не очима, а хвостом.
- Наступний вірш → Павло Глазовий – Вибір
- Попередній вірш → Павло Глазовий – Безсмертна мудрість
(Оцінок ще немає)