Хай серце крається, хай збільшується рана,
Затроєна розпукою зневіри…
Душа моя, в сумну жалобу вбрана,
Я певен: діжде свого свята — рана, [1]
Зневаживши дрібні людські кумири.
Вона квилить собі, підтята на хвилину,
Та минув час — встає свідомість владно;
Я певен нині, що всі муки скину,
Що збережу завзяття до загину…
О доле, доле! Де ти ділась зрадно?
_____________
[1] — Рана — ранку, світанку.
