І
Краю не буде неволі;
Душу знесилили болі;
Годі шукати просвітку…
Слізоньки ллються дрібні:
Крапельку власної долі,
Власного щастя крихітку…
Просять дурні.
Лихо, як ніченька, чорне
Так тебе часом огорне,
Так тебе всього потисне,
Що не дивився б на світ…
Битись? Воно непоборне…
Гей, обірвись, моя пісне!
Скошено цвіт…
Та ж, що коханням братернім
Шлях мій, устелений терном,
Легко б могла озарити,-
Більше немає її…
Маренням стались химерним,
Попелом встигли потліти
Думи мої.
Мовчки броджу по пустині,
Мучусь один в самотині;
Зіронька навіть не мріє;
Згасла — дивись не дивись…
Краще не буде, як нині…
Де ж ти, голубко-надіє?
Де ж ти? Озвись!
ІІ
Не прийде надія, одурить — я знаю,
Бо то вже мій жереб такий:
Без долі вродився, без долі сконаю…
Який же ти, шляху, тяжкий!
Не прийде надія, як перше, одурить
Дурного прихильця свого;
Байдуже про неї: що завжди так журить,
Що змучило душу його?
В безодню розпуки щодальш поринаю…
Надія — то човник хибкий…
Без долі вродився, без долі сконаю…
Який же ти, шляху, тяжкий!
