Сяли зорі, підбивався
Місяць… справді віяв рай…
Одиноким серцем рвався
Я в далекий інший край:
Де на страті, сестро мила,
У терновому вінці,
Ти від ката опочила
З правим знаменем в руці.
Ти мовляла: “Щирий боже!
Захисти та укріпи;
Моє серденько неможе
Все любов’ю окропи!”
І встають передо мною
Перебуті вкупі дні,
Як дорогою сумною
Ми брели по чужині…
Помінялись ми хрестами,
Поклялися хрест нести
І гарячими вустами
Цілували ті хрести.
Попрощались, розійшлися,
Сумували в самоті…
Твої муки відбулися,
Змовкли вустоньки святі.
Мир красує… Сам собою
Я конаю у журбі:
Лину в думці за тобою,
Вік молитимусь тобі!
