Тяжко дихати… В голові нема
Ані одної думи ясної…
Навкруги, куди б не поглянув, тьма
Я блукаю сам… Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!
Я конав, ридав; глух за гуком гук;
Я шукав, молив душі рідної;
Так нема її… Я упав від мук;
Захитався стяг в слабім стиску рук
Серед темряви непрохідної.
Сумно; радоньки не знайду ніяк…
Доки ж доля та буде мариться?
Проти власних мрій я лихий бояк…
Доки ж вештатись мертвяком і як,
Доки сонечко буде хмариться?
Вічно терпіти… Та всьому є край;
Бо хоча б яка мета малася…
Не дігнати літ, як пташиних зграй;
Не вернуть надій, хоч кладись — вмирай…
Нитка прядена увірвалася.
Небагацько ждав від людей собі,
Але й те мале не справдилося…
Легше б згинути враз було в борбі,
Аніж тратити день за днем в журбі…
Де завзяття те, де поділося?
Не мені цвіли запашні квітки,
Мій садок проріс скрізь бугилою…
Нічий милий зір не запав утямки,
Не простяг ніхто за весь вік руки…
В самоті стою над могилою.
Не судіть мене, не ганьбіть мене…
Де людина та загартована,
Що поборе вмить все гірке, сумне
Або каменем без жалю шпурне,
Чужим стогоном роздратована?
Тяжко дихати… В голові нема
Ані одної думки ясної…
Навкруги, куди б не поглянув, тьма…
Я блукаю сам…. Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!
