Де ти, доле невмолима?
Тяжко мерти в чужині…
Рідний край перед очима
Все манячиться мені.
Сниться хатка невеличка,
Повні закутки книжок;
Два дівочих милих личка
Привітали наш кружок.
До поранку йшли розмови…
Скільки віри та надій!
Як палав огонь любови,
Як ми рвалися до дій!
Нас натхнуло благо спільне;
Геть змести поклали ми
Бідування підневільне
Та нерівність між людьми.
Що нам ті слова мудречі,
Що тверезі голоси!
Почування молодечі
Нам казали: “Все неси…
Все віддай на вжиток люду,
Що, ллючи кривавий піт,
Не жалів для тебе труду,
Згодував тебе на світ…”
І несли ми сили наші,
Щоб звалити гніт віків.
Радо пивши гіркі чаші
За переступи батьків.
Світлий час… коли б спромога
Завернути… марна хіть…
Жизні хмурої дорога
Роз’єднала нас умить.
Хто спочинув у могилі,
Хто блукає скрізь, куди б
Не швирнули бурні хвилі,
Спокутує “тяжу хиб”.
Кращі ж думи та змагання,
Що в’язали всіх колись,
Від кайданів та загнання
Нерухомо збереглись.
В них — і мужність, і відрада
В самоті, серед снігів;
Їх не витроїть громада
Найлютіших ворогів.
Тугу іншої години
Враз розважать мрійні сни:
Образ милої людини
Встане нищечком з труни.
Обігріє душу промінь
Її ясного вінця,-
І поллється дружній гомін,
Тхнуть надії без кінця.
