Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли.
Не білі голуби — янголи у небі пролетіли.
Ой там збиралися під прапори, під соняшні ще й сині:
Від нині —
Не буде більше пана у вільній Україні!
Ідуть, ідуть з музикою
Під тінню прапорів
Прекрасною, великою
Рікою стиглих нив.
Ідуть, ідуть — вітаються
І славлять щасні дні,
Жахтять-переливаються
Їх душі вогняні.
Ой та виходили попи з Софійського, з-за брами, —
З хрестами, з корогвами.
У шатах золотих коло Богдана правлять службу Божу.
Як рожу —
Вітай свою, Вкраїно, долю, — вітай дівчину гожу!
Горять, горять свободою
Вчорашнії раби,
Бо вчули: «Встань з природою!» —
Згук янгола труби.
І встали всі, співаючи
З природою весни.
З природою вітаючи
Чудові дійсні сни.
Як засміялося ж до них та праведнеє сонце:
«Не дурно гріло я, світило у кожнеє віконце!»
Як заходилися хмарини ткати скатертини, —
Хвилини! —
Цвітуть та розцвітають небесні бархатини.
Цвітуть в піснях вкраїночки,
Дзвіночки срібляні.
Душею чорнобривочки
Струнчасто-осяйні!
То ж матері майбутнії
Стрічають дні ясні.
О хвилі незабутнії!
О сонце і пісні!
Ой що в Софійському та грали дзвони, замовкали.
Там прапори приймали, до народа промовляли:
«Гей, разом, разом станемо на ворога ми, браття, —
Завзяття! —
Хто зрадить неньку Україну — прокляття тим,
прокляття!»
І суне військо лавою
Від білих тихих брам.
І з «Заповітом», «Славою» —
Ввесь Київ наче храм.
В нім скапала кров часові,
Кров мучнів без вінця…
І в нім горять Тарасові
Вкраїнськії серця!
