М. Рильському
З гори вона збігла і гола лягла, —
не знає, не знає, не знає чому —
Жагуче коліна сумні розвела
і сонце приймає, як мужа.
Такі хвилеводи, така ряботінь, —
здається, здається, здається, от-от! —
тінь — та й немає, самії сліди:
риба дугою-стрілою з води…
Невже це було колись: банда… пожар…
Її ґвалтували і кинули в жар…
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
О як вона вирвалась, кинулась в бір, —
і бігла, і бігла, і бігла, — о жах! —
Куди не погляне — оскалений звір.
і небо у чорних кривавих слідах…
Був мертвий і дикий і проклятий час,
як десь вона впала вночі у траву.
тепер вже не знаю ні націй, ні рас:
свободу людей своїм богом зову!
І буду боротись. і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби. які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
Та море хвилює, та море будує:
в нім стільки проклятих отих надбудов —
Любов моя чиста, любов незгасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов!
