Читаю в книзі твого серця вперто,
І раз у раз питаюсь: хто ти? хто ти?
Бо хоч багато в книзі цій затерто,
Яка в ній прірва тихої скорботи!
Так все стоїш мені перед очима,
Як змучена оранжерійна квітка.
Хтось молодість твою в розгоні стримав;
Якась тебе замкнула в собі клітка.
І ти здавила в собі жар вулкану
Раніше, ніж розкрився кратер в ньому.
І носиш в серці роз’ятрілу рану,
Якої не завірила б нікому.
І коротаєш вічність днів сльотавих,
П’ючи полин — росинка по росинці.
О, як жорстоко хтось тебе розчавив!
І хто ті люті нелюди-злочинці?
