Від автора
Ці жарти і рідні, і любі мені
(Тим паче, що й сам я з козацького роду),
Хоч деякі — вельми дотепні й смішні —
Я чесно позичив у свого народу.
Про гумор його, далебі, знає світ.
Байки його, мудрі, дошкульні й веселі,
Живуть на землі, мабуть, тисячу літ,
Осяюють щедро і душі, й оселі.
Сміятися він споконвіку любив.
Чому ж моє серце щемить потихеньку?
Подейкують, Авеля Каїн убив,
Коли розповів той стару побрехеньку.
* * *
Зачин
Не раз вороги похвалялись
Зігнуть український народ,
Але запорожці сміялись –
І рвався очкур у заброд.
Люд вірив (лише б не наврочить),
Що правильно сонце пливе:
Якщо запорожці регочуть,
То Воля на світі живе.
Виходить, читачу, не всує
Козацький казав кошовий:
– Якщо Запорожжя жартує,
Вкраїні і чорт не страшний!
Козацька молитва
До церкви причвалав старий козак.
В поклоні ледь не до землі зігнувся:
— Зроби, о Боже милосердний, так,
Щоб я сьогодні ж в турка обернувся!
Почув слова ці випадково піп,
Що і походи знав в житті, і битви:
— Ти, батьку, збожеволів?
Чи осліп?
Що за безглузді просьби і молитви?
Хіба не турок напада на Січ?
Хіба не він чига на нас край шляху?
Козак зітхнув:
— Не в тому, отче, річ!
Я зроду не молився ще аллаху.
Конини навіть в рот я не беру,
А навпаки — люблю вминати сало.
Я просто хочу, щоб, коли помру,
Хоч на одного турка менше стало!
Пастух
Просвіща хлопчину
Мудрий дід Явтух:
— Будь-який мужчина
Перш за все — пастух.
Хлопець смика вуса:
— Це не зовсім так.
Є ще швець, є слюсар,
Стельмах і бортняк.
Той он сіті в’яже,
Той струга човни…
— Все одно, — дід каже, —
Пастухи вони.
Бо якщо в мужчини
У порядку все,
Він жінок очима
Все життя пасе!
Що треба для щастя
Казав це часто Козак Загреба:
— Хіба для щастя багацько треба?
Аби на волі, аби від серця
І пучка солі, і трішки перцю.
Та свіжа риба, та юшка вдала,
Та кусень хліба, та чвертка сала.
Та для утруски сивухи чарка,
Та для закуски — кума Одарка.
Болячки
У дворі, усівшись на дрючки
Й дражнячи собачку,
Дідугани раз про болячки
Завели балачку.
Перший мовив:
— Ломить поперек.
Другий: — В мене грижа.
Третій свиснув:
— Цур вам всім та пек,
Це не дивовижа!
Он мені говорить костоправ,
Що у мене жаба!
Тут четвертий плюнув і сказав:
— А у мене — баба!
Доженихався…
За народними мотивами,
Дід прогнав свою бабулю
(показав їй дулю),
А привів додому іншу — молоду дівулю.
От баби його зустріли й заспівали хором:
— Чи сказився ти на старість?
Як тобі не сором?
Ти диви, роздонжуанивсь!
Заіржав, мов коник!
Та поглянь лишень на себе,
чортів ополоник!
Вже із хати не виходиш, бо впадеш од вітру!
Вже сліпий, беззубий, лисий, схожий на макітру!
Вже три чисниці до смерті,
а він — шури-мури!
Ти ж такий годишся
тільки на макулатури!
З трухляком таким возиться —
краще утопиться!
А та краля!
Вона ж тобі в донечки годиться!
— Ет! — махнув жених рукою.
— Хай хоч і у внучки!
Бо із вашою старою я дійшов до ручки.
Так охляв, що вже чарчину
взять не міг руками.
А все тому, що й хвилини я не спав ночами.
Бо на старість ота баба стала якась дика:
Цілу ніч товчеться збоку, кашляє, бухика.
Та все оха, та все стогне, наче з перепою, —
Скільки мучитися можна з такою каргою?
А тепер, нівроку, спати можу досхочу я:
Моя жінка молоденька дома не ночує!
Венера
Віддаленів весільних тостів дзвін.
Привів у дім обранку серця Гера.
І раптом жінка чує — каже він:
— Нівроку, ти у мене, як Венера!
— Яка Венера? — та зчинила крик.
— Вже дев’ятнадцять років, як я Фроська! —
Зненацька розгубився чоловік:
— Гм, це ж красуня є така —
Мілоська…
— Красуня?
О, то лестиш ти мені!
Хоч тут і збожеволіти не шутка —
Цей стан, цей бюст, ці рученьки міцні…
А втім, стривай,
Венера ж та безрука!
Тут Гера кулаком об столик — грюк:
— Хіба ж я про красу і габарити?
Та я про те, що ти немов без рук —
Ні шить, ні прать не вмієш, ні варити!
Готовність №1
У кіно якось Данило
Із знайомою сидів.
— Щодо загсу як ти, мила? —
В вухо їй зашепотів.
— Я готова, — каже Катря, —
Але є один нюанс:
Може, треба почекати,
Доки скінчиться сеанс?
* * *
України цвіт
Співомовка, притча, байка –
України цвіт,
На Дніпрі чека вас чайка –
Попливем у світ.
Годі липнуть нам до кварти,
Сьорбать холодець –
Понесем козацькі жарти
Людству на ралець.
Дотеп наші множить сили,
Освіжа думки, –
Так нас прадіди учили –
Славні козаки.
Маєм шаблю, щедру ниву,
Щастя повен міх,
Та найбільше наше диво –
Це козацький сміх.
Так, як Хортиця, як пісня,
Як крилатий кінь,
Буде сміх цей нині, присно
І в віках. Амінь!
* * *
Запорожці
Ну хто не зна, що запорожці
Були відважні й дужі?
Могли втопити й чорта в ложці,
А турка – у калюжі!
Як треба, тижнями не спали –
Стояли в караулі,
І шаблі їх не діставали,
І їх не брали кулі.
Вони (це знали супостати,
Що йшли на нас ордою)
Уміли на коняці спати
І дихать під водою.
Ставало страшно навіть кату,
Тремтіли руки в варти,
Коли козак ішов на страту
І щедро сіяв жарти.
Нерідко кидало у дрож це
Усяких бусурманів.
Вони приймали запорожців
За гемонських шайтанів.
Я підказать собі дозволю,
Звідкіль у предків сила:
Бо над усе любили волю,
А воля їх любила!
* * *
Запорожці сміються…
Чи то грім об граніт гострить блискавки-роги?
Чи Славутич кромсає замшілі пороги?
А чи ядра чавунні із гуркотом рвуться?
Запорожці сміються!
Зупинись хоч на мить і поглянь, чоловіче:
Тут брати-козарлюги зійшлись, як на віче —
Не стинають голів, не стріляють, не б’ються…
Запорожці сміються!
Ну, здавалося б, що таке — ріднеє слово?
А воно на півсвіту цвіте веселково,
У прудивусів сльози від радощів ллються…
Запорожці сміються!
Ну, здавалося б, що таке — слово із перцем?
А юнацтво мужніє і духом, і серцем,
У дідів замість лисини — кучері в’ються…
Запорожці сміються!
Ну, здавалося б, що таке — дотеп козацький?
Та вже хан про свій норов забув розбишацький
І царю непереливки: руки трясуться…
Запорожці сміються!
Ну, здавалося б, що таке сміх, чи, пак, регіт?
Це не посвист шабель і не келепів скрегіт,
Та від них навіть мури Царграда схитнуться…
Запорожці сміються!
Кожен власне слівце доточити, бач, хоче —
У Сірка ув очах аж вогонь палахкоче,
Писар шкряба пером — хвацько букви снуються…
Запорожці сміються!
Буде ж лан колоситись, шуміти — раїна.
Буде щастям ділитись із людством Вкраїна,
І нащадки із долею не розминуться:
Запорожці сміються!
У веселощах буйні і щирі — в молитві,
Не вмирають вони в найкривавішій битві.
Звідки ж сили у них чудодійні беруться?
Запорожці сміються!
* * *
Відповідь Богдана
Чолом бив дука до Богдана:
«Щоб з паничів та вийшов толк,
Прошу, ясновельможний пане,
Їх записать в козацький полк!»
Читає гетьман це й регоче:
– Цидулу, писарю, пошли,
Що коней ми берем охоче,
Але навіщо нам осли?
* * *
Хитрий козак і цариця
У Петербурзі, кажуть, це було.
Хотіли кинуть козака в темницю,
Щоб на весь вік запам’ятав число,
Коли не привітав свою царицю.
– Чом не вклонився? Шапку чом не зняв?
– О, – каже, – буде матінка багата,
Бо я її, їй-богу, не впізнав!
Чув, що вона стара, крива, горбата.
А в неї з личка можна воду пить –
Красива, пишна, молода і мила!
…Почула це цариця і в ту ж мить
Із миром запорожця відпустила.
* * *
Кого боявся Сірко
Спитало товариство у Сірка,
Прославленого в битвах кошового:
– Це правда (в людях чутка є така),
Що не боїшся, батьку, ти нікого?
– Боюся, – кошовий їм відповів
І подививсь насмішкувато й строго.
– Кого? Ляхів? Османців? Москалів?
Сірко перехрестився й мовив: – Бога.
* * *
Сіркова чолобитна
Отримавши із Січі чолобитну,
Від гніву цар аж заїкатись став:
– М-мене там… н-не шанують, очевидно!
Цидулу цю Сірко не підписав!
Посол йому тлумачить, зело вчений:
– Пресвітлий царю, кланяюсь до ніг.
Понеже кошовий наш неписьменний,
Він чолобитну підписать не міг!
А цар очима лупає-моргає:
– Щось я, хохлаче, тут не зрозумів.
Якщо Сірко сей грамоти не знає,
То як він б’є освічених панів?
– О так, панам він дошкуля охоче, –
Царю поважно посланець рече. –
Але ж Сірко їх не пером лоскоче,
А шаблею дамаською січе!
* * *
Коваль
В кузні гомін, жарти, сміх –
Козаків прийшла когорта.
А Мартин пита: – Ти б зміг
Підкувать, наприклад, чорта?
Усміхається коваль,
Розправляє вуса в сажі.
– Якщо є бодай вухналь –
Це мені раз плюнуть, – каже.
– Та ти що? – кричить Мартин. –
Чорт страшний, бридкий, рогатий.
Ні, не вірю я, що ти
Його зможеш підкувати!
А коваль попив води
І говорить: – Ти, небоже,
Спершу чорта приведи,
А тоді питай, чи зможу!
* * *
“Вчитель”
Всяк султана ганить-гудить:
– Бусурман це, кат, мучитель!
А Сірко говорить: – Люди,
Адже це мій ліпший вчитель!
Хтось питає кошового:
– Як? Ви учень супостата?
– Все життя я вчусь у нього,
Як не треба воювати!
* * *
Мудрий Ярема
Зустрілись реєстрові козаки.
Пантелеймон запитує: – Яремо,
Як думаєш – жінки й чоловіки
Живуть в раю укупі чи окремо?
– Окремо!
– А чому? Впадуть у гріх?
Ярема у задумі чуха груди:
– Ні, якщо разом поселити їх,
Тоді це вже не рай, а пекло буде!
* * *
Не татарин
Гриць прибивсь до запорожців
І говорить їм:
– Тільки майте ви на оці –
Сала я не їм!
– Так ти турок чи татарин? –
Здивувавсь Хома.
– Ні, – Гриць каже, – православний.
Та сала чортма!
* * *
Приємно
Козаки прийшли в корчмицю:
– Кумпаніє мила!
Чи це правда, що царицю
Трясця ухопила?
– Правда, – кажуть гречкосії, –
Вже і поховали.
Кажуть, плакали в Росії…
А ви що, не знали?
– Та ми знали, – кажуть чемно
Хлопці-баламути. –
Але все-таки приємно
Це ще раз почути!
* * *
Як стріляє Панько
Гармаш уславлений Панько
Послав ядро у «молоко».
А потім каже козакам:
– Отак стріляє ваш Оврам!
Знов мимо гухнуло ядро:
– Отак стріляє ваш Дмитро!
І в третій раз промазав він:
– Отак стріляє ваш Лаврін!
Нарешті він з гармати трах:
Розніс турецький стан у прах.
Погладив пишний вус козак
І каже: – Я стріляю так!
* * *
Відповідь Сірка
Взяти кобзаря в похід прохає
Все козацтво грізного Сірка:
Він, мовляв, на кобзі як заграє –
І небіжчик вшкварить гопака!
– Ні, – мовля Сірко, – це наша слава.
Нащо нам ризикувать дарма?
А тим паче, що у наших лавах,
Бачить Бог, небіжчиків нема!
* * *
Наказ
Дружні, нерозлучні, як брати,
Козаки зустріли курінного:
– Батьку наш, дозволь доповісти –
Твій наказ ми виконали строго.
Отаман же люльку посмоктав
І говорить: – Товариство миле!
Жодних я наказів не давав.
– Ми тому нічого й не робили!
* * *
Втік од відьми
На Січ прибився чоловік
І розгубився, сіромаха.
Питають: – Ти від кого втік?
Від яничарів чи від ляха?
Прибулець витріщив баньки:
– Хоч ставте ви мене до стінки,
Я втік од відьми, козаки!
Громада ахнула: – Від жінки!
* * *
Перед боєм
Козак-нетяга й пан пихатий
Змагаються на язиці.
Лях каже: – Скоро вам здихати!
Ми вас утопимо в ріці!
Так вам і треба, гольтіпаки,
За гонор ваш, і гнів, і злість.
В ріці вас будуть жерти раки,
А дещо, може, й щука з’їсть.
Оце така вам кара, хлопам.
На дні танцюйте свій гопак!
– На жаль, вас, пане, ми не втопим, –
Відповіда йому козак.
– Короткі руки? – пан гигика,
Трясеться мох на бороді.
– Та ні, тут інша заковика:
Лайно не тоне у воді!
* * *
Козацьке покарання
Козацтво запорозьке не впізнати:
Не їсть кулеші і не п’є медівки –
Все дума, як Миколу покарати:
Вночі він, харцизяка, був у дівки.
Хвесь каже: – Для таких Дурна є скеля!
Гриць каже: – Не давать горілки пити!
Оверко: – Кинуть хлопця в підземелля!
Терешко: – У Дніпрі його втопити!
На ту хвилину сотник вийшов з хати:
– Зчинили галас, мов прийшли на гулі!
Не знаєте, як хлопця покарати?
Негайно оженити на дівулі!
* * *
Двобій
Казали хлопці не без жарту:
– Іване, ти малий на зріст,
А можеш випить цілу кварту,
Як мовиться, в один присіст!
Та де там кварту! Цілу діжку!
Іван лише присвиснув: – Ф’ю! –
Й, зігнавши із лиця усмішку,
Їм відповів: – Хіба ж я п’ю?
Я уявляю, що до бою
Я мчу із шаблею в руках.
Не поставець переді мною.
А турок чи пузатий лях.
Отож, не смію відступати
Чи то ховатися в яру.
Я мушу їх в полон узяти.
І я, як бачите, беру!
* * *
Грамотій
Не встиг на Січ прителіпатись,
Як став хвалитися Мусій:
– А я умію розписатись!
(Мовляв, великий грамотій).
А запорозство у «княгині» *
Сидить і каже: – Не хвались!
Ти спершу шаблею на спині
У бусурмана розпишись!
* Так козаки «величали» корчму.
* * *
Грім
Іван Матня надумав кинуть піч,
Сів на коня й подався він на Січ.
Відтак казав: – Важка була дорога.
Я все молився і просив у Бога,
Щоб не догнала у степу стара,
Щоб не періщив дощ, як із відра,
Щоб в лісі не прийшлось мені блукати,
Щоб не застукав бусурман проклятий,
Щоб не напали у яру вовки,
Щоб не втонуть в болоті край ріки,
Щоб не було страшних пригод ніяких.
І раптом – грім! Я аж упав з коняки!
– То Бог, – сміються хлопці, – покарав,
Щоб ти йому поради не давав!
* * *
Поганий сон
Ранок. Гомін в курені:
– Матері ковінька!
Уявляєте, мені
Снилась гола жінка!
Це поганий сон?
– Еге ж, –
Чути бас некволий. –
Все до ниточки проп’єш,
Будеш також голий!
* * *
Свиня
Козаченько по вулиці їде
І гукає старому з коня:
– Чи ви часом не знаєте, діду,
Де в селі продається свиня?
Дід задумався: – Знаю, здається.
Он сусід мій Олекса Люшня.
Я не знаю, чи він продається,
Але дуже велика свиня!
* * *
Якби…
Розважливо Омелько говорив
При зустрічі з гулякою Степаном:
– Якби ти і не пив, і не курив,
То вже давно би був заможним паном.
А той йому у відповідь: – Авжеж,
Твої поради, друже, вельми цінні,
Але ти сам не куриш і не п’єш,
А ходиш у полатаній свитині.
* * *
Заборонено
Жінка стріла зі сльозами
Чоловіка п’яного:
– Краще б я вже вийшла заміж
За чорта поганого!
Чоловік не став сваритись,
Мовив відсторонено:
– Близьким родичам женитись,
Жінко, заборонено!
* * *
Козак і турок
Козак завважив: край дороги,
Де вітер котить навмання,
Булькатий турок рогоногий
Нечутно спішився з коня,
У двір заскочив з ятаганом…
Козак його по спині – лусь!
– Ти що тут робиш, бусурмане?
Той на коліна впав: – Молюсь.
Козак на турка глянув строго
І каже: – Тут тобі й кінці,
Щоб ти не кидався на Бога
Із ятаганом у руці!
* * *
Святий Петро
Після життя-буття земного
(Воно було в Ілька сумне)
Припхавсь він до Петра святого
І просить: – В рай пустіть мене!
Я, – каже, – мучився піввіку,
Бо мав не жінку, а змію.
Невже такому чоловіку
Куток не знайдеться в раю?
Святий, притупнувши ногою,
Звелів: – До пекла поганяй!
Якщо ти вік прожив з ягою,
Тобі і в пеклі буде рай!
* * *
Вуса
Гармаш, коли скінчився бій,
Звернувся до Микити:
– Тобі б я радив, друже мій,
Ще вуса відпустити.
А той: – Нащо вони мені?
Мені й без них не скучно.
– Бо я чував, що вусані
Стріляють дуже влучно!
* * *
Служба кобзаря
Священик курінному докоря:
– Нащо взяли з собою кобзаря?
Не б’є чужинців, не стає на чати,
Лише одне він знає – жартувати.
– В твоїх родителів синок дурний, –
На батюшку нагримав курінний. –
Якщо кобзар жартує пізно й рано,
У нас хутчіш загоюються рани!
* * *
Савчин вибір
Савці друзі говорили:
– Чи нема красунь хіба?
Чом пристав ти до Марини?
І руда вона, й ряба,
І ротата, і гнусава,
Вічно свариться з людьми…
– Зате в неї, – каже Сава, –
Хата близько від корчми!
* * *
Маленька вада
Якось каже Мина: – Хлопці,
От у мене кінь!
Якщо я засну на сонці,
Перетягне в тінь.
Коли щось не допиваю,
Коник мій доп’є.
Якщо я штани латаю –
Голку подає.
Якщо слід варити курку –
Принесе води.
Якщо втраплю я до турка –
Визволить з біди.
Коли ж люлечку виймаю –
Викреше вогню…
Правда, що ціни немає
Такому коню?
Засміялася громада,
Й мовив дід-вусач:
– Є в коня маленька вада:
Хазяїн – брехач!
* * *
У полоні
Стрілись друзі-побратими.
Поцікавився один:
– Щось не бачу я Мартина.
У полон не втрапив він?
– Так, в полоні, бідолаха,
Вже його списали ми.
– В кого? В турка чи у ляха?
– У полоні у корчми.
* * *
Скарб
Козаки гуторять між собою
Після січі. Каже Полікарп:
– Прочухан був добрий! Але з бою
Виніс я неоціненний скарб.
– Панську зброю? Тютюну папушу?
Срібла глек? – цікавиться братва.
– Ні, я, хлопці, з бою виніс душу,
А скарбів цінніших не бува!
* * *
Піч
Частенько дід заводить річ:
– Найкраща штука в світі – піч.
Тверда, круга, палка, мов біс.
Одна біда, що без коліс!
Набридло слухать це старій.
– Нащо, – пита, – колеса їй?
– Нащо? Я б зразу сів на піч
І покотив би аж на Січ!
* * *
Шкода квітів
Прийшов Іван із квітами і плаче
(На лаві ліпший друг його лежить):
– На кого ж ти покинув нас, козаче?
Говорять, наказав ти довго жить?
Товариш звівся: – Схаменись, Іване,
Адже я, слава Богу, ще живий.
Здоров’я, каже знахар, непогане,
Так що, будь ласка, замовчи, не вий.
– Так ти живий? Який я радий, друже,
Що ти ще не пішов в останню путь! –
Іван зітхнув. – От тільки шкода дуже
Такі хороші квіти пропадуть!
* * *
Краля
Похвалився Гриць Тринога:
Як пугукали сичі,
Мов, приходила до нього
Краля Галя уночі.
Всі накинулись на Гриця:
– Січовий забув статут?
Та ще жодної спідниці
Не бувало зроду тут!
Ми тобі покажем кралю,
Щоб навік забув її.
Той кричить: – Ведіть на палю!
Той: – Несіть сюди киї!
Той у груди, той по спині
Козака щосили б’ють
І сказать вони хлопчині
Навіть слова не дають.
А як вислухали Гриця,
Реготали в курені:
Він забув сказать – дівиця
Та приходила вві сні!
* * *
Чи не родич?
Турок в Січ прибув раненько.
На усіх дивився строго
І побачив козаченька,
Дуже схожого на нього.
Він зробив довкола коло
І давай його питати:
– У Стамбулі випадково
Не бувала твоя мати?
А козак добув кресало,
Посміхнувся хитрувато
Й каже: – Мати не бувала.
У Стамбулі був мій тато!
* * *
Сотник хмель
(Бувальщина)
Пан Конецпольський завітав у край козацький
І всюди хвалиться своїми перемогами.
– Тепер не по зубах, – він каже, – форт Кодацький
Для тих розбійників, що сіли за порогами!
А сотник Хмель всміхнувся в вуса піваршинні,
Мовляв, даремно пан бундючиться-хизується,
І нагадав йому прислів’я по-латині:
– Рукою створене – рукою і руйнується!
* * *
Слово кошового
– Молюся, – казав перед боєм
Своїм козакам кошовий, –
Щоб кожен із вас був героєм
І в Січ повернувся живий.
Я знаю: ви мужні і вперті,
Тож вірно народ наш рече:
– Не треба боятися смерті –
Від неї ніхто не втече.
В хвилини тяжкі і криваві
Нагадуймо, друзі, собі,
Що краще померти у славі,
Ніж жити в неволі й ганьбі!
* * *
Хто прийшов
Омелько чухає живіт
І каже в дружнім колі:
– Цікаво, чому на цей світ
Приходять люди голі?
– Все Бог продумав, будь здоров, –
Мовля козак Гвинтівка. –
Так зразу видно, хто прийшов:
Чи парубок, чи дівка!
* * *
Випадок на раді
Новий рік. Гуде козацька рада.
Голосує запорожців рать:
Як завжди, зібралася громада,
Щоб старшину всю переобрать.
Без пригод обрали кошового.
Писар вже з каламарем сидить.
Раптом тягнуть дідугу старого,
Щоб його суддею об’явить.
Тут громада закричала хором –
Аж у Лузі стрепенувся звір:
– Мудрі люди гній вивозять з двору,
А ви, дурні, везете у двір!
* * *
Нащо вуса козакові
До козака присікалась бабуся:
– Чи бачили? Під носом – дві коси!
Нащо тобі такі здорові вуса?
Ні користі від них, ані краси!
– Вони мене, – він каже, – виручають
(Це може вам засвідчити мій кінь):
Зимою – наче ковдра, зігрівають,
А влітку – холодять, даючи тінь!
* * *
Могорич
Вже третій день шукає всюди кума,
Питає у людей дідусь Лаврін:
– Чи часом ви не бачили Наума?
Адже украв у мене бабу він!
Всі радять: – Вірно, требуй з нього викуп,
Аби узнав, як красти, бісів хрич!
Чи хочеш ти йому набити пику?
– Та ні, поставлю добрий могорич!
* * *
У кого навчився?
Собака гавка – невгаває,
Як не дереться він на стінку.
Гість у господаря питає:
– Напевно, маєш злую жінку?
– Я нежонатий, слава Богу!
Гість на собаку подивився:
– Тоді не розумію, в кого
Отак він гавкати навчився!
* * *
Пригода на Січі
Курінь, як вулик, весь загув –
Всі слухають Миколу:
– Я вчора в осавули був
І бачив бабу голу!
– Ах, він розпусник! Ловелас!
– Ич, потягло на сало!
– Він на весь світ ославить нас!
– Такого вбити мало!
– Не осавула, а ганьба!
– Розжалувати к трясці!
– Київ йому! –
кричить юрба.
– А заодно й любасці!
– Обох скарати
за грішки! –
Курінь двигтить від гулу.
І ось виводять козаки
На площу осавулу.
– А краля ж де? Втекла змія?
Микола лоба шкряба:
– Ой, вам забув
сказати я,
Що на картині баба!
* * *
Образа
До корчми опівночі
Пришелепавсь Яків.
Випив білопінної
Та й гірко заплакав:
– Ой, що ж я робитиму?
Жінка обдурила:
Обіцяла «Битиму!»,
Та так і не била!
* * *
Порада
Прийшов козак до кошовог
І каже: – Що за чортівня?
Не можу, батьку, я ні в кого
Собі позичити коня!
Питав Левка, Хвеська, Романа…
Який народ у нас скупий!
– А ти звернись до бусурмана, –
Йому порадив кошовий.
* * *
Наука
В сім’ї хлоп’я, мов із води, росте
(А з ним ростуть і батькові тривоги).
Питає якось: – Чом, коли йдете,
Ви, тату, завше дивитесь під ноги?
– А то, щоб не потрапити в біду,
І ти на вус це намотай, Івасю.
Можливо, грошей я і не знайду,
Але ж зате і носа не розквасю!
* * *
Вибір
Запитали козачину,
Що глушив перцівку:
– Що ти дужче любиш, сину, –
Горілку чи дівку?
Той, облишивши хлестати,
Відповів негайно:
– Тю! Знайшли про що питати!
Горілку, звичайно!
Бо її як приголубиш,
Можеш веселитись,
А як дівчину полюбиш,
То треба женитись!
* * *
На побаченні
Хлопець від кохання аж чманіє,
Тягне дівку в хащі, під горіх…
А вона, мов ружа, червоніє
І шепоче: – Ні, не можна, гріх!..
Спересердя той аж плюнув: – Мила!
Та невже до тебе не дійшло?
Якби люди теє… не грішили,
То давно вже й людства б не було!
* * *
Страх
Козак Сірка питає:
– Ви все життя – в боях.
Скажіть, якщо не тайна,
Чи вам відомий страх?
– Страшусь, але не бою,
Не куль, не шабель я.
Страшусь, аби ганьбою
Не вкрить своє ім’я.
* * *
Рано вставати
Каже сотник: – Хлопці, спати!
Зачиніть корчму!
Завтра рано уставати!
Всі кричать: – Чому?
Сотник чвиркнув: – Нетямущі!
Все вас вчити слід.
«Чому? Чому?» А тому, що
Вичахне обід!
* * *
Завжди свято
Козарлюга Гнат іде під хмелем
І співає пісню про любов.
Хтось пита: – Чого такий веселий?
– Свято! – каже. – Гаманця знайшов!
Тож мене всяк радо зустрічає,
У корчмі я найдорожчий гість,
Теща пирогами пригощає,
Благовірна поїдом не їсть!
Згодом знов веселим бачать Гната:
– Як? Ти досі гроші не пропив?
– О, – говорить, – в мене справжнє свято,
Адже гаманець я загубив!
А без грошей, братці, краще жити:
Легше йти, коли порожній міх,
І не треба голову сушити,
Як, на що і де потратить їх!
* * *
Дві спокуси
Спитав юнак, іще безусий
(Зібравсь на гульки, може):
– Горілка й дівка – дві спокуси.
Щось є між ними схоже?
– Так, – відповів козак Гвинтівка.
А схоже те між ними,
Що від горілки і від дівки
Ми стаємо дурними!
* * *
Сила волі
Здивувалась вся округа:
В сонячний деньок
Ішов якось козарлюга
І… минув шинок.
Потім круто обернувся
Він на п’ятці знов,
До « княгині» посміхнувся
Й геть собі пішов.
Потім ще і ще раз мимо
Він дорогу мів,
Та зайти в корчму любиму
Так і не посмів.
Запитали в дружнім колі,
Розуміть це як.
– Виховання сили волі, –
Відповів козак.
* * *
Позичений кінь
– Де взяв ти, хлопче, конячину? –
Питає братія Степана.
Козак гнідому гладить спину:
– Як де? Позичив я у пана.
– І він не взяв у тебе грошей?
Хороший пан тобі попався!
– Який у дідька він хороший?
Аж три версти за мною гнався!
* * *
Який ворог кращий
Якось питає джура Гнат,
Цікавий і в’юнкий, мов юрик:
– Який найгірший супостат –
Татарин, лях чи, може, турок?
В одвіт почув од козака:
– Всі вороги найгірші, сину,
А кращий той, який тіка,
Якого бачиш ти у спину!
* * *
Радість Свербигуза
Про гнів Господній кожен день торочить
Священик січовий отець Лаврін.
Мовляв, кого Бог покарати хоче,
У того розум віднімає він.
Почув це Свербигуз-гармаш і з ходу
Пішов у танець: – Хлопці, благодать!
Мене Господь не покарає зроду.
Нема чого у мене віднімать!
* * *
Пояснив…
Хлопці з вежі дивляться довкола,
Чи не йде якийсь непевний люд.
От один і каже: – Чуй, Миколо!
Ти не знаєш, що таке верблюд?
Той сміється: – Ти коняку бачив?
– Звісно, бачу коней я щодня.
– Так от знай, що той верблюд, козаче,
Й трішечки не схожий на коня!
* * *
Чому болить голова
Сидять козаки за шинквасом.
Терешко усім налива
І каже: – Не знаєте часом,
Від чого болить голова?
Найпершим Омелько взяв слово.
Пускаючи в небо димок,
Він мовив: – Вона в нас, панове,
Болить від розумних думок.
Терешко припрошує: – Пийте, –
І каже дружкам через мить:
– Тоді не збагну, хоч убийте,
Чому ж вона в мене болить?
* * *
Біс винен
– Ані совісті, ні страму! –
Піп нагримав на Кузьму. –
Добрі люди йдуть до храму,
Тебе ж біс несе в корчму!
Той у відповідь регоче:
– Біс хай відповість за все.
Ви ж самі сказали, отче,
Що це він мене несе!
* * *
Теж козак
Дітей в Омелька ціла зграя.
Він задоволений цілком,
Себе ж він воїном вважає
І величає козаком.
– Ти не козак – кізяк, – кепкує
Із нього заздрісний шинкар. –
Козацтво де? Воно воює,
Лупцює турків і татар.
А ти лише на бабу Єльку
Ідеш щоночі «у похід»…
– Я дбаю, – відрубав Омелько, –
Щоб не скінчивсь козацький рід!
* * *
Протяги
В степу козацтво спочиває –
Усіх взяла в полон дрімота,
І раптом курінний гукає:
– Омелько, чуєш? Закрий рота!
А той лежить, обняв земельку,
Траву лоскочуть чорні вуса…
– А що таке? – пита Омелько.
– Я дуже протягів боюся!
* * *
Хто лицар
Той лицар, хто летить у бій, в атаки,
Хто зневажає кулі,
Хто бусурманові дає кабаки,
Сукає панству дулі,
Хто не відлежує боки на Січі,
А лупить військо враже.
Але ще більший лицар той, хто в вічі
Начальству правду каже!
* * *
Козацьке багатство
Якийсь вельможа дорікнув Сірку,
Що військо бідне дуже:
– Сякий-такий сіряк на козаку,
А він співа – не тужить!
Чи вельми п’є (еге ж, не молоко)
Оте твоє козацтво?
– Не в цьому справа, – відказав Сірко.
У нас своє багатство.
Хай знають і царі, і королі,
Не скривдила нас доля:
Заможніших немає на землі.
Багатство наше – воля!
* * *
Не такі вуха
Пан Лопух на глузи брав
Козака Микиту:
– Я б тобі пораду дав
Вуха вкоротити.
Зняв Микита капелюх:
– Це ж чому? – питає.
– Бо таких великих вух
В людей не буває.
Запорожець витер піт,
Потилицю чуха.
– А вам, – каже, – пане, слід
Доточити вуха.
Здивувався пан Лопух.
– Це ж чому? – питає.
– Бо таких маленьких вух
В ослів не буває!
* * *
Універсал про сміх
Друже, вдар об землю лихом
Чи жбурни його за пліт!
Ми своїм козацьким сміхом
Полонили цілий світ.
Здавна істина відома
(Нумо спробуй спростувать):
В того теє… не всі дома,
Хто не вміє жартувать!
І султана не одного
Пам’ятатимуть віки
Лиш тому, що добре з нього
Кепкували козаки.
Линув регіт аж до неба,
Що цвіло, мов корогов.
Гріх журитись, якщо в тебе
В жилах грає їхня кров.
Сміх звеличує і гріє,
Надихає у політ.
Хто жартує, той хворіє
Тільки раз у сотню літ.
Сміх віншує нашу волю,
Осіняє плин Дніпра.
Має той завидну долю,
Хто від сміху помира.
Зичу ж хліба, зичу сала –
На здоров’я, на добро!
Склав цього універсала
Кошовий Ламайребро.
* * *
Лист сучасних запорожців турецькому султану
О наміснику Аллаха,
Лицарю-султане,
Ти усіх зірок володар,
Сонце осіянне!
Пишуть тобі запорожці,
Вірніш – їхні внуки,
Просим наше товариство
Під свою взять руку.
Чули, що про люд ти дбаєш,
Наче тато рідний, –
І зарплати в вас високі,
Й пенсіон солідний.
Ні, тобі не доведеться
Йти на нас війною:
У нас власних яничарів,
Вибачай, як гною.
В нас вони в селі і в місті,
В міністерстві й раді.
Цьому племені ми, звісно,
Як болячці, раді.
Чхати їм на отчу землю,
На свої аули.
Навіть мову материнську
Вже давно забули.
Всі проциндрили ракети,
Танки і гармати.
Залишилась одна зброя –
Чорні компромати.
Звідси – чвари, лайки, бійки,
Кулачні “дебати”.
За “навар” же турки ладні
І душу віддати.
А запахне булавою
У нас, не дай, Боже,
То яничар яничара
Навіть з’їсти може.
Як не хочеш із собою
Взяти нас в дорогу,
То хоча б гуманітарну
Пришли допомогу.
Пришли ти нам, коли ласка,
Білі паляниці,
Бо у нас уже не видно
В бур’яні пшениці.
Пришли нам води хоч пригорщ –
Нам вона як ліки,
Бо ми свої отруїли
І криниці, й ріки.
А іще тебе благаєм –
В торбі чи в макітрі
Передай нам хоч ковточок
Чистого повітря.
Пришли нашому ти панству
Книги у сап’яні,
Бо воно читає тільки
Меню в ресторані.
Віслюків не треба слати,
Хоч вони й вухаті,
Бо у нас їх вистачає
Навіть у сенаті.
Позаяк в твоїх гаремах
Повно роксоланок,
Надішли нам, ради Бога,
Молодих турчанок.
А іще пришли горілки,
Бо вона нам люба,
В нас же “катанки” добіса –
Можна дати дуба.
Пришли всяких “секонд-хендів”,
Від ковбаси шкурок,
Бо хто ж нам і допоможе,
Як не якийсь турок.
Отак тобі написало
Воїнство козаче.
Який рік у нас – не знаєм,
Який день – тим паче.
Навіть паспорт наш не каже,
Якого ми роду.
Зроби ж усе, щоб не було
Йому переводу!
Слово честі, окрім тебе,
Нам дружити ні з ким.
Кошовий Ламайтеребра
З кошем Запорізьким.
* * *
Козацькі мрії
Лежить козак у курені
І мріє на світанні:
– Найбільше до смаку мені
Вареники в сметані.
Люблю я також галушки
Всім уминати миром.
Іще смакують пиріжки
Із вишнями чи сиром.
Не обмину і ковбаси,
Щоб на зубах хрумтіла.
А сало! Як його їси,
Міць прибува до тіла.
А пампушки із часником,
Коли борщу навариш!
– Кінчай молоти язиком! –
Спинив його товариш. –
Либонь, і сухарів нема,
А він терзає душу!
В одвіт козак: – Це ти дарма.
Статут я не порушу.
Що Січ сувора сторона –
Людина знає кожна.
Але для мене новина.
Що мріять тут не можна!
* * *
На Січі
(Із козацьких звичаїв)
Коли на Січ приходив сіромаха,
Ніхто не смів за язика тягти.
Казали: — Онде, хлопче, саламаха —
Поїж. А потім добре виспись ти.
Захочеш — можеш вихилити чарку
Чи підсушитись, якщо ввесь промок.
А тільки забувай свою Одарку
(Пістоль свій, так би мовить, на замок).
Якщо ж тобі невидержка, несила
(Нечиста сила грає у крові),
То можеш, хлопче, збігать на могилу —
Там скіфська баба мліє у траві!
* * *
Злодій
(Із козацьких звичаїв)
Що запорожці хлопці войовничі —
Давно те знають місто і село.
А чи бували злодії на Січі?
Якщо по правді, майже не було.
Тоді слова не тратили без толку,
Мовляв, це гріх, мовляв, не ліпота.
Того, хто вкрав (хоча б іржаву голку),
Могли позбавить навіть живота.
Не раз таких розлючена голота
Судила без судді і без попа.
А найчастіше злодія-гунцвота
Нетяги припинали до стовпа.
А поруч клали замашну ломаку,
І кожен, хто йшов мимо, не вмовляв,
А лупцював злодюгу, мов собаку,
Щоб рота на чуже не роззявляв.
Сердегу молотили, мов катюгу.
Того ж, хто бив слабенько, хто жалів,
За чуба брали дужі козарлюги,
Щоб теж добрячих всипати київ!
* * *
Чого тільки немає!
В шинку — запорожець. Не кожен отак
Зблизька його бачив, у вічі.
Всяк дивиться гостеві в рот, а козак:
— Чого там немає на Січі!
Немає там турка, немає панів,
Відсутнє там бабськеє плем’я.
О, Січ! Я клянуся матнею штанів —
Пливе непомітно там врем’я!
Там теща у тім’я тебе не клює,
Воли не ревуть серед поля…
— Стривай, — хтось пита. — Що ж на Січі тій є?
— Є найголовніше там — воля!
* * *
Налякав!
Раз Потьомкін грозив козакам:
— Постривай, запорозтво погане!
В Миколаєві зводжу я храм,
Та такий, що до неба дістане.
А дзвіниця! Якщо в її дзвін
Дзвонарі вдарять раз а чи двічі,
То клянуся я честю, що він
Буде чутний у вас аж на Січі!
— Чи й не диво! — байдуже на те
Запорожці сказали хоробрі. —
Так у нас же на Січі зате
Кобзарі й кобзаренки є добрі.
Як покрутять вусища вони,
Як по струнах співучих ударять,
То в самім Петербурзі пани
Гопака мимоволі ушкварять!
* * *
Допитався
У Сірка якось пита
Пан один пихатий:
— Не набридло все життя
Шаблею махати?
А Сірко: — Охоче я
Став би до орала,
Якби пана-глитая
Холера забрала!
* * *
Пам’ятник
Я памятник себе воздвиг нерукотворный…
О.С. Пушкін
О Пушкіне, прости, пробач мені нахабство
В епіграф ставити твій золотий рядок:
Як ти, я гриз перо і ненавидів рабство,
І не вберігся від пліток.
Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний,
Піднявся вище він, ніж заводський димар,
Бо я завжди і скрізь – в святки і в будень чорний –
Підносив жарти людям в дар.
Коли шумів комиш, коли дерева гнулись,
А привид височів над світом, як мара,
Один я клопіт мав: щоб люди усміхнулись,
Щоб спала з їх облич жура.
Сварилися вожді, казились чинодрали –
«Сміх – це громовідвід!» – таким був мій девіз.
І як би дундуки мене не «діставали» –
Ніхто моїх не бачив сліз.
І навіть будучи в фаворі чи в опалі,
Не забував давать, як кажуть, під ребро.
Усе життя служив я музі, а не кралі,
І вчив за так робить добро.
Сюди приїде хтось чи, може, прийде пішки
З букетом кропиви чи з келихом в руці,
Бо я щасливим був тоді, коли усмішки
В людей сіяли на лиці.
Ачей, він визнає, що правду я глаголю,
Бо день і ніч моя трудилася рука,
Щоб шар віків пробить і випустить на волю
Веселу душу козака.
Квітуй, душа, ликуй, промінься і іскрися,
Наснажуй, надихай і бадьори усіх,
Щоб сльози із очей Вітчизни не лилися,
А на вустах був тільки сміх.
* * *
Послання нащадкам
При всьому війську, при усій громаді
Сіє послання пишемо на раді
Нащадкам нашим, славним запорожцям —
В баталіях і праці переможцям.
Отож, чолом вам, браття! Й безпремінно —
Низький уклін наш гетьману Вкраїни.
Хай буде з бунчуком і з булавою,
Але найпаче — буде з головою!
Уклін наш Хортиці — матусі любій,
І Думній скелі, й патріарху-дубу.
Хай Кушугум, і Кічкас, і Бабурка
Не знають ані ляха, ані турка.
Нехай довіку в ваші світлі хати
Не знайдуть шляху кляті супостати.
Хай люблять вас дружини і кохані,
А діти будуть чемні і слухняні.
А заведуться раптом бюрократи —
Ми раду вам дамо, як їх карати, —
На палю всіх, або за ребра гаком,
Щоб заказали оні всім чортякам.
Такої ж кари гідні бузотери,
Злодюги, розбишаки, браконьєри
Оті, що в воду ллють страшну отруту
Й занапастили батечка-Славуту.
А тих, що димом закоптили небо,
На сковорідку посадити треба,
Еге ж, тим місцем, котре нижче спини, —
Нехай шкварчать, немов шматки свинини.
* * *
Пам’ятка січовику
Оскільки ти прибув на Січ,
То забувай, будь ласка,
Що є на світі тепла піч
І бабина запаска.
Для тебе кінь — і брат, і друг.
Ще пам’ятать годиться,
Що батько твій — Великий Луг,
А матінка — Хортиця*.
І не страшні для тебе лях
Чи турок на толоці,
Якщо є люлечка в зубах
Та шабелька при боці.
Ласкаво просим в наш загін,
Де хлопці всі веселі.
(В нас про похмурих кажуть:
«Він Упав з Дурної скелі».)
І жити можеш, і співать,
Та пам’ятай до скону,
Що честь найвища — визволять
Хрещений люд з полону.
Виполюй кривду, мов бур’ян,
Горою стій за віру.
Шануй не гроші, не жупан,
А душу чесну й щиру.
І що б не скоїлось, яка
Нас не спіткала б доля,
Знай, що повік для козака
Найбільше щастя — воля.
Бо воля — це життя, це рух
(Не метушня вертепна),
Це ніжна пісня, гордий дух
І усмішка дотепна.
* * *
Присяга
Козак, чи їхав до столиці,
Чи лаштувався у похід, —
Він жменю рідної землиці
Ховав під устілки чобіт.
Ту землю він тяжкої днини
До рани клав, немов бальзам…
От якось мовив Катеринич*
Послам із Січі — козакам:
— Про вашу знаю я відвагу.
В бою хоробрі ви й міцні.
Одначе дайте-но присягу,
Що ви не зрадите мені.
В одвіт козацькі дипломати
Сказали: — Клятву даємо
До смерті землю захищати
Ту, на якій ми стоїмо! —
Отак, заткнувши графу пельку,
Всміхались хитро козаки,
Бо душу гріла їм земелька
Із берегів Дніпра-ріки.
* Зневажливе прозвисько, дане Потьомкіну народом.
* * *
Епілог
В крові у нас козацькі гени.
В душі у нас весела Січ.
Вона дарує нам натхнення,
Вона співає день і ніч.
Її імення на скрижалі
Удячне людство занесло,
Бо запорожець і на палі
Жартує, ворогу на зло.
Зубами недруги скрегочуть
І їх хапають дрижаки,
Коли сміються і регочуть
На Запоріжжі козаки.
Складають зброю супостати
І їх терзає каяття,
Бо сміх — це дух, що не зламати,
Бо сміх — це воля до життя.
Цей сміх — найбільша сила нині,
Це горді крила поколінь.
На них новітній Україні
В майбутнє линути.
Амінь.
