Друзі, друзі, скаржитись не гоже,
Та чому, чому любов мою
Ви зустріли хмуро і вороже,
Як байстря, що вкралося в сім’ю.
Ми ж усі народжені любити,
Вірити душі, а не словам.
Так чому ж тепер охота вбити
Те в мені, що суджено і вам.
Не кажіть: вона найкраща в світі.
Та даремні й постріли хули.
Може, я в ній те якраз помітив,
Що збагнути інші не змогли.
- Наступний вірш → Петро Скунць – На кладовище вже мене несуть
- Попередній вірш → Петро Скунць – Студентське
(Оцінок ще немає)