На кладовище вже мене несуть.
І я не плачу. Плаче моя суть.
Бо в цім житті мене ще було треба –
такого от нетреба й сухореба.
Бо в цім житті, де люде не вмирають,
здолавши смерть, продовжують свій рід.
я, син свободи і свойого краю, –
я сам засів за себе, як за дріт.
Я В ЦІМ ЖИТТІ БУВ ВІД ЕПОХИ ВИЩЕ.
І це мій гріх. Все інше – то не гріх.
Дарма несуть мене на кладовище.
Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.
- Наступний вірш → Петро Скунць – Для пісні
- Попередній вірш → Петро Скунць – Люблю
(Оцінок ще немає)