Досвітній шепіт ночі – таїна.
Край неба засіріли чорні хмари.
На все міжгір’я – лампочка одна,
Немов із башти мстивої Тамари.
Скресає пташки хрипкий голосок,
Він, як і вогник, поки що самотній.
З імлистої міжгірної безодні
Світанок вирвався до моря на пісок.
Не згасне вогник – в променях розтане,
Самотній заспів потече у хор.
І день новий, мов дядько Чорномор,
В шоломі сонця вибреде з туману.
Тоді прокинеться минулого одвічність,
Обійме юнооке майбуття,
І самоти манлива особистість
Розчиниться в буденності буття.
- Наступний вірш → Платон Воронько – Гроза шматує блискавками ніч
- Попередній вірш → Платон Воронько – Сонце сходило за гуком
(Оцінок ще немає)