Платон Воронько – На цвинтарі забутого села: Вірш

На цвинтарі забутого села,
Що вимерло в війну і не воскресло,
Квітують без і сива ковила,
Закручена вітрами в перевесло.
А доокіл жовтіє степу мідь
З намуленою річкою мілкою.
Край цвинтаря самотня юнь стоїть,
До кетяга торкається рукою,
Немов до материнського плеча.
Питаю:
– Хто тут – батько а чи мати?..
– Не відаю…–
Розгублене дівча
Печаль очей спішить в бузку сховати.
– Лишилась я маленькою сама,
Дізналась потім, що в степу знайшлася,
Де Інгулець кургани обійма…–
Скупа росинка в листі зайнялася –
Сльозиночка палюча степова.
А дівчина підводить руку вище,
І мамина розквітла голова
До доньки хилиться з курного кладовища.