Покололись роки на дрібні черепки
І пірнули в глибинь.
В них кохається вчений,
Припадає до них, мов до вуст нареченій,
Обдуває намул вікової ріки.
Не кубушку він стулить із них, а епоху.
І сарматка помчить із дитям на коні…
Бо війна почалась за помірок гороху,–
Від кубушки й мисок – черепки при вогні.
Може, й наше життя по череп’ї з пластмаси
Будуть вчені вивчать у прийдешні віки.
О, яке ж то безглуздя!
Від кожного часу
Залишає війна черепки.
