Сонце вечірнє в пухнастій хмарині,
Як мати стара в полотняній хустині,
З-над обрію в полі когось виглядає.
А той десь далеко, либонь на Алтаї,
Чи, може, ще далі – в човні на Амурі…
І сонце за обрій зникає в зажурі.
Лиш хмарка біліє край неба в імлі,
Мов хустка з-під стріхи у тьмяному склі.
- Наступний вірш → Платон Воронько – Смереки сині
- Попередній вірш → Платон Воронько – Минувшина, яка ти дорога
(Оцінок ще немає)