У атомну війну повірити не можна.
Чому ж мені так боляче-тривожно?
Чому ввижається слизька, одна-єдина
Льодина в морі і – на ній людина?
Жахлива самота – ані душі довкола.
Зола на всій землі давно вже прохолола.
Рябіє струп’ями розтоплене каміння –
Німі надгробочки одвічного творіння
Мільярднорукого розумного труда.
А на крижині мати молода –
Ні мужа, ні дітей не вигляда.
- Наступний вірш → Платон Воронько – Покололись роки на дрібні черепки
- Попередній вірш → Платон Воронько – Баранці, кудлаті баранці
(Оцінок ще немає)