В твоїх устах печальна складка,
Що з бронзи, з мармуру зійшла.
Ти не богиня,
А солдатка –
На попелищі край села…
Поземки землю фугували
Під ями вбитим – аж сичить.
Ти ж, мов загзиця,– до Каяли,
Щоб князю рани омочить.
Під серце кулею уражен
Обранець твій – ледь-ледь живий:
Твій Залізняк,
Твій Довбуш,
Разін,
Твій ковпаківець лісовий.
О незглибима ніжна рвійність,
Що на край світу – крізь бої…
Як є свята, жертовна вірність,
То ти – жива душа її.
- Наступний вірш → Платон Воронько – Ніч шептала перешерхлими губами
- Попередній вірш → Платон Воронько – Квіти люблять бджіл
(Оцінок ще немає)