Жінка стоїть при труні,
Гріє руками холодне чоло.
Вона не зуміла віддати тепло
Найближчій людині за ночі і дні,
За довгі літа невеселі, трудні.
Шепоче:
– Я надто скупою була
На кожну краплину, часину тепла.
Тепер воно кригою стане в мені.–
Торкнулася кіс,
А вони крижані.
- Наступний вірш → Платон Воронько – Зелена рибальська оселя
- Попередній вірш → Платон Воронько – Я знов у сні ходив до себе в гості
(Оцінок ще немає)