Мене тато прогнав і прокляв,
бо у мене дитина од «гоя».
Він казав, щоб упала земля
Попід нами, Оленко, з тобою.
Тато мій! Він такий старий,
Як помовклі листки талмуду.
Плаче він: «Ой на доньчин гріх
Будуть з мене сміятися люди.
О, прокляте, прокляте дівча,
Не хватило для неї єврея».
І у нього сльози в очах,
В бороді – срібляному інеї.
Мама плаче: «У неї Оленка,
Не Дебора, не Лія й не Хана».
Ах я знаю, для мами сивенької
Це велика, велика драма.
Моя рідна стара матусю!
В неї руки в лушпинні від риби,
Бо вона куховарити мусить,
Заробляти шматочки хліба.
А в Оленки синь у очах
І русяво-біле волосся.
Що то скаже моє дівча
На запитання «нація» гостре.
І не може тато простить,
Що у мене дитина од «гоя».
Ну, а мама сказала: «Ти
Та прийшла б коли-небудь із „тою“».
