Лети, моя думо, в вечірню годину
Далеко-далеко відсіль.
Лети, моя думо, у тую хатину,
Що слухає казку топіль.
Жила в тій хатині дівчина кохана,
А може й жиє – то вклонись.
Скажи її правду, болючу як рана,
Що я вже не той що колись.
Що гасне мій погляд і тихне мій голос,
А скиби зорали чоло…
Поволі в неволі сивіє мій волос,
А терня у груди вросло.
Скажи її думо, хай душу розважить,
А серцеві скаже: “корись”.
Хай дармо не плаче і марно не тужить,
Бо я вже не той, що колись.
