Присвячую Л. Лепкому
Ти кажеш, друже, що будуєш хату,
А в ній ватран, що розпорошить тіні.
Положиш дичу шкіру волохату,
Поставиш лави попід білі стіни,
І як тобі докучить Львів неситий,
Поїдеш там спочити і віджити.
Ох, як тобі я завидую, друже!
Такий куток у затишку далекім!
Такий малий, такий маленький дуже,
Що можна в ньому жити тільки з деким.
Що як не схочеш, то зачиниш двері
І будеш сам від раня до вечері.
Ти кажеш, друже, що мене запросиш,
Що сядемо при ватрі ра розмову:
Про все, що ти віддавна в серці носиш,
Про все, що я відгребаю наново,
Про все, що ми обидва пережили,
Що ще живе і що у гріб зложили.
Проси, приїду кожної хвилини
І привезу свої розбиті нерви,
Накличем дум до білої хатини
І будем їх снувати без перерви.
Приїду, брате (навіть з подарунком!)
Тільки скажи: як ти там з постерунком?
