Ані згадаю,
ані пригадаю.
тримаю голову чужу в руках,
думок жадаю!
Тримаю голову чужу в руках,
відповідаю:
“Ані згадаю…
Ані пригадаю…”
Я під землею міста,
я в метро.
Ця голова порожня,
як відро,
закинуте у темряву колодязя,
де у воді минулого мутанти водяться,
примари родяться
у пам’яті минулого,
забулого.
Ані згадаю…
Ані пригадаю…
Ще глибше головою падаю,
спадаю –
б’ючись контужено
об гострі стінки пам’яті
напружено,
гранітні стінки пам’яті,
відчужено!
Я пропадаю!
Пропадаю!
…Ось дно.
Усе одно –
холодне дно колодязя.
Своїм відром
з калюжі воду взяв.
А не згадаю
і не пригадаю,
щоб плакалось колись,
як тут без сліз ридаю!
Бо пропадаю!
Пропадаю!
