Чоло гречанки скульптор висікав
з тупого й неслухняного каміння.
Коли б матеріал краси не мав, –
не вистачало б майстрові сумління.
Скульптура в задумі – тонка, як скло.
І глиба голуба – не піддавалась.
Чотири роки об тверде́ чоло́
натхнення за натхненням розбивалось.
До ранку місяць контури зрізав,
до ночі сонце камінь розплавляло,
бо скульптор до майстерні світ пускав:
природним – вигадане під різцем ставало.
На п’ятий рік окреслилось чоло,
як перші зморшки молодого майстра.
Хоч ще гречанки вповні й не було –
був поцілунок долі в лобик щастя.
