Вихор сплів надгробний вірш
на забутім кладови́щі
про життя, якого гірш –
тільки смерть, що в ніздрі свище.
Як поет – всі пера стер
над плитою потайною,
між останків двох сестер,
між Холерою й Війною…
Він розносив їх колись
по фронтах і по блокадах,
щоб боля́чки завелись
на ще вищих барикадах!
Ніби з пекла виринав –
і трощив людські́ знамена.
Ворогів коронував –
жер підкорені племе́на.
Та коли поганий мир
гарні війни переважив,
то крізь землю, мов упир,
провалився вихор вражий!
Й обійшовши кола злі
та пекельні всі тортури,
він сьогодні – на землі.
Знов гребе надгробні мури!
Так з труни та й на труну,
як самий Недобрий знає,
знов Холеру і Війну
вражий вихор об’єднає!
Тих, хто поруч завжди йде
по життю – і після смерті –
він і в сотий раз зведе
у пекельній круговерті!
