Увігнутий асфальт.
Калюжа голуба.
Альберт настроїв альт
і звуків нарубав.
Злітали з клену вниз
купюри у футляр.
За це фальшивий твіст
виконував фіґляр.
Ось вискнула струна.
Він грав лише на ній.
Ось перед ним – вона
в калюжі голубій.
Альбіна духова
й осінній гожий день
сухі листочки два
в його футляр кладе.
Чи світ переламавсь,
чи ще не поглумивсь?
З калюжі відбивавсь
звук справжній, як колись.
То губки в дзвін звелись:
любов її – в трубі.
Сурмилось, як колись –
м’Альбертом по тобі!
